вторник, 18 марта 2014 г.

Щоденник подорожнього. Частина 1.
«Яка ж вона безмежна…різноманітна…неповторна…Україна» - подумала собі, коли побачила такий добре знайомий напис: «Харківська область». От і скінчилася 10-ти денна подорож і я знову вдома. Позаду лишилися чисельні міста, отже прийшов час для висновків.Досі пам’ятаю, як ми сідали у наш гарненький синій автобус, все б нічого, але довелося рано прокидатися, та це все буденні деталі.Попереду нас очікувала довга дорога до нашого першого пункту призначення. Гостинна Полтавська область так і лишилася для нас «білою плямою», адже окрім Пирятина ми більше ніде не зупинялися. 
До речі, гадаю це місце знають багато з нас, всі ж дивилися старий радянський фільм «Королева бензоколонки»? Тож зараз, навіть якщо цього не знати, простий подорожній що проїжджає повз, одразу побачить на вивісці обличчя відомої актриси.  Отак Ворскла, широкі степи, маленькі сільські будиночки проминули, і на нас вже очікувала гостинна Чернігівщина.Які ж ми були стомленні від кількагодинного сидіння в автобусі, та це не завадило нам відвідати ще одне місце, яке тісно пов’язане з кінематографом - Качанівка.

У відомому серіалі  «Дев’ять життів Нестора Махно» заповідник став маєтком Данилевських, це далеко не перша «роль» Качанівки і певно що не остання, і це місце того варте.
Великий сад,  романтичні руїни, храм, павільйон Глинки і сам палац, якщо сказати, що це чарівне місце, то це просто нічого не сказати. Не заглиблюючись у сиву давнину, можна певно стверджувати, що Качанівка надихає.
На будь-що: на поезію, музику, художнє мистецтво, кохання. Єдине що потрібно Качанівці це увага, увага людей, щоб вона не канула в історію як ще багато дивовижних місць.  
Нажаль, ми не затрималися там настільки наскільки хотілося… нас кликала дорога.
Ще не встигло сонце зайти за обрій, як ми дісталися нашого тимчасового пристанища. Яка там природа…не така як на Харківщині, чи Полтавщині, інша…Сіверщина – одним словом.  
Літописне місто Чернігів, яке не поступається у давності місту з берегів Дніпра, зберегло свою душу, історичне обличчя і досі є скарбницею давньоруської культури.

 Чого тільки варті храми XI століття.

Де як не тут відчуваєш історичне коріння…
Подумати тільки, тисячоліття тому цих нових забудов тут не було і тільки ці величні храми милувалися «зачарованою» Десною.
Мабуть, Довженко знав про що каже.
Звичайно Чернігівщина це не тільки храми і не тільки Десна,  іноді здається, що час у цьому місті уповільнюється і замирає.
Коли йдеш центром міста чи по його закутках, здається що ти тут вже був, що от-от повернеш і одразу потрапиш до свого дому. Як би була письменником, я б поїхала саме туди, щоб церковні дзвони нашіптували свої думи, поділилися віковою мудрістю.
Та часу у нас тоді було не так багато, ми попрощалися, але обіцяли повернутися.

Дорога нас кликала, а Чернігів передавав вітання рідному брату з берегів Дніпра…Автор: К.Д.Ю.



Комментариев нет:

Отправить комментарий